Нова збірка поезій Анатолія Луценка, який пережив жорстокі репресії 30-40-х років після поневіряння по фашистських концтаборах – є основною темою книги.
Автор складає щиру вдячність спонсорові – Калитянському комбікормовому заводу, і зокрема Монастирецькому Євгену Степановичу та Сніжку Василю Васильовичу – за сприяння у виданні цієї книжки.
Гілка гілочку гойда,
Уже спіють вишні,
Мама гарна, молода
Рвати м’яту вийшла.
Завтра празник. Я в саду
З пщиком гуляю,
Чи на щастя, на біду
Свищу і співаю..
По траві вітрець біжить
До джерельця в лози,
Тато з дідом вже до жнив
Ремонтують воза.
Я гуляю аж до зір –
Весело на серці,
Ще не знаю про Сибір
І страшний Освенцім.
ДОРОГА ДО СИБІРУ
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! А люду!.. Що й
лічить!
Т. Шевченко
І
Хоч роки ті вдалині,
Та в моїй сльозині,
В моїх болях аж на дні
Та Сибір понині.
Суще пам’ять береже
Все в житті і в долі,
Хоч і час новий уже –
Не остигнуть болі.
З ночі тоді падав сніг,
Хуги завивали,
Тільки Бог нас не вберіг –
Кинув на поталу.
Ми ще спали, коли нас
Підняли вампіри:
“Директива є на вас –
Вислать до Сибіру!”
Вповноважений ЧеКа
Витягнув нагана:
“Нам нема коли чекать –
До відома дано?!
А майно конфіскувать,
Собірайся! Бістро!”
І наганом став махать
З навиком і хистом.
“А майно те, де воно,
Тут на що завидно:
Мисник, лавка, ось, рядно –
Це майно, Це злидні!”
II
Каже тато і вуста
В муках запеклися:
“Малі діти, біднота,
Куди не поткнися.
Хто наслав на нас це зло?”
І вхопивсь за груди,
“Замолчать! Бо пулю в лоб!” –
Погрозив заблуда.
І хапать все почали,
Нести на підводи,
“Собірайсь! – чекіст кричить –
Кулак! Враг народа!”
“Як? Куди? Не міг збагнуть
Тато в ті хвилини:
“Я – куркуль? І вмить зігнувсь:
За які провини?..”
III
Мама вузлики якісь
Почала в’язати,
А чекіст їй: “Торопись!”
Тата ж не впізнати.
На лиці враз потемнів,
Скроні білі стали,
Лиш дивився, та без слів –
Душу розтоптали.
Усі троє збились ми
У куток пташата!
І вмивалися слізьми,
Звали: “Мамо! Тату!”
Потім вигнали на двір
У чому стояли,
А чекіст, як лютий звір:
“Уже все собралі?”
Приказав сідать на віз,
Сіли ми в солому.
Всі опухли вже від сліз,
Навіть сльози – з дому.
Аж на станцію, в район,
В товарняк запхали,
А де право? Де закон?
В людей не питали.
У вагоні ж отаких
Як ми, Боже, стільки!
І дідів, дітей грудних, –
Як у діжці кільки.
І в усіх гірка печаль,
Мов з одного роду.
І в усіх одна печать:
“Вороги народу”.
Під опікою, катів, –
В холоді, голодних,
Нас везли у заперті
В сибірські безодні.
IV
Через місяць дотяглись
На якесь безлюддя,
Товарняк наш зупинивсь –
Серед снігу, груддя.
“Із вагонів – виході!”
“Виході з вещами!”
Гнаний люд аж загудів,
Захлинувсь сльозами.
V
Відкривалися вагони, метушились люди
“Побістреє”. Усіх гонять,
Роблять самосуди.
А навколо лише сніг,
Сопки і долини,
Путівець якийсь проліг –
Дикий і звіриний.
І погнали всю юрму,
Мов одну отару.
У морозяну пітьму,
В сталінську кошару.
І стривожили мороз
Крики, плач і квили,
Матюки, стрільба – когось
У “разход” пустили.
Путівець той – жах один,
Даний був від злого..
Господи, не доведи
Більше до такого!
Ми ж брели у тім гурті,
Ледь тягнули ноги.
І кричали вартові:
“Не сході с дороги!”
Люди падали і вмить
Ставали дубленні,
А мороз пече, тріщить
З вітром навіженним.
Тато нас за руки взяв
І як може – гріє…
Ми ідем. Моя сльоза,
Наче лід на віях
А сестричка: “їсти” Пить!” –
Просить в мами… Боже!!
Ми із братом далі йти
Вже ніяк не можем.
VI
Обняла Оленку мама:
“Доню моя, доню!
За що мучишся ти з нами?”
І кляла недолю.
У ряденце замотала,
Узяла на руки, –
Ледве з нею почвалала
У скорботи, в муки.
Так дійшли ми до байраку
Гнані, безталанні,
При якім уже бараки
Стояли примарні
Наспіх зроблені, дощаті,
Холодні, без нарів.
Що тут буде нас чекати,
Думи – чорні хмари?
VII
У барак загнали нас,
Ішло вже до ночі,
У сестрички погляд згас
Голод сплющив очі.
У кошарі, під стіною,
Всілися поволі,
А сестричка головою
Похилилась долі.
Я до неї… “Мамо! Мамо!
Вона не говорить!”
“Боже, Боже: тобі мало
Ще й мойого горя?”
Враз її розпеленала
З старого ряденця, –
Закричала, заридала
І горне до серця…
VIII
Десь хтось плакав ще по комусь,
Вартові кричали…
“Їдьмо, таточку, додому!”
Ми з братом благали.
Де та дома? Ми маленькі
Не знали нічого…
Всі були в страшних обценьках
Тирана рябого.
Далі >>>