Нові порядки в Попільні
Наводить стали зондер-вбивці.
І почались чумарні дні,
І вилізли продажні ниці
Пілати із усіх кутків.
Де причаїлися кротами…
А світ довкола паленів,
А я горнувся все до мами.
Казала мати: “Сину мій,
Лишився ти один у мене,
Нема Володі – брат десь твій
У веремії цій шаленій…
Хоч ти нікого не займай,
Ти, бачиш, як хитрують люди?
Я подививсь на маму: “Мам!
Коритись цим катам не буду!”

* * *

Тянулися важкі війни вериги,
Довкруж гуло і клекотіло пекло…
3 бібліотеки викидали книги,
Я зупинивсь – усе в мені затерпло.
Скидали їх на кучу, на подвір’ї
Перед районним палацем культури
І кидали цинічно озвіріло,
Мов душу забирали на тортури,
Коли побачив, як бензином їх
Вже облили і почали палити,
Вдивляюсь: Гете, Шіллер серед них…
На кого ж руку підняли? Бандити!!
Та вже вогнем кострище палахтіло,
В серцях відкритих нагнітався гнів
І так у мене в грудях заболіло, –
І ненависть пеклась на тім вогні.
Я до кострища миттю нахиливсь,
Щоб вийняти із нього “Кобзаря”,
Стояв фашист з гвинтівкою, дививсь
Як людський розум у вогні згорав.
І враз фашист: “Цюрік!” й мене прикладом
По спині гепнув так, що я упав,
Але підвівся, потім знову падав,
До рову, поруч, ледве дочвалав.
У тім рову я в бур’яні приліг,
І жадібно ковтав з калюжки воду,
Іти ногами вже ніяк не міг:
Хіба кінець прийшов моєму роду?
Поки додому дочвалав стемніло,
Йшов в Северці із Попільні весь день,
В душі пеклося і горіло:
“Кати прокляті – помста надійде!”…

*   *   *

В сільській управі староста сидів,
А перед ним стояли поліцаї:
“Вже кілька днів приказую: знайдіть
Тих паліїв – дурбели! шалопаї!
Лиш самогонку вмієте дудлить,
А партизани роблять свою справу,
Як ніч надходить знову щось горить,
Вже, бачу, швидко спалять і управу!”
Снували поліцаї по селі
Сюди – туди вдивлялись, видивлялись…
Хоч нам було і небагато літ,
Та ми на прю з фашистським гадом стали.
Ми в трьох: це – я, Микола, Соловей,
Покіль заброди будуть тут ходити,
(Яких було в нас замірів, ідей!)
Ні на хвилину не давать їм жити.
Не дать фашистам спокою й на мить,
Як і своїм запроданцям – іудам,
Хай під ногами в них земля горить,
А ми її тоді собі остудим.
В ту ж ніч ми знову тихо, тихарцем
Враз підпалили вже сільську комору…
І староста волав: “Кінець – кінцем
Я розжену цю поліцейську свору!”

*  *  *

Невідомо хто ці вісті ніс,
Кожен ранок вже були по хатах,
Де пустили поїзд під укіс,
Де спалили скирти, вбили ката…
Тільки ніч надходила: дивись!
Там – палає, слухай: а там вибух…
Зондер-вбивцям край мій не коривсь,
Злісне гаддя прагнув швидше вибить.
Дні і ночі корчились в тривогах,
Та все ж віра до життя росла
І ті вісті на сільських порогах
Залишали пучечку тепла.

*  *  *

Залізна брама. На ній напис чорний,
Учитуюся: “ArBeit macht frei” –
Так і припав глумливо до грудей,
Фашистського порядку – це закони.
“Праця визволяє”, як цинічно
заявляють в плетиві дротів
Зондер-вбивці, що людей в рабів
Перетворити хочуть надовічно.
Слабких згинають, сильних поступово,
Від дистрофії не один тут згас…
Та в людських душах ненависть грозово
Нарастає і чекає час…
Крізь пам’ять нині я дивлюсь в той жах,
Як до волі мрію всі сталили,
Як свастику прокляту розтрощили,
Що світ тримать хотіла на рогах….